Головна Колегія адвокатів Історія Судова реформа 1864 року

По судебной реформе 1864 года на основании распоряжения Министерства внутренних дел от 27 июля 1873 г. «Об открытии окружных судов в губерниях Черниговской и Вятской» в Вятской губернии открыты два окружных суда - Вятский и Сарапульский.  

В соответствии с судебной реформой 1864 года судьям дана несменяемость и полная свобода в исполнении обязанностей. Учрежден суд, независимый от администрации. Установлена гласность, состязательность, устность производства и равноправность сторон, учреждена присяжная адвокатура. В уголовных делах право защиты установлено без ограничения. Введен институт присяжных заседателей, которым предоставлялось разбирательство важнейших уголовных дел.  

На основании Указа Сената «Об учреждении судебных установлений и о судебных уставах» от 20 ноября 1864 г. была также учреждена должность прокурора окружного суда. Согласно «Расписанию окружных судов в губерниях Черниговской и Вятской» в штате окружного суда был определен прокурор и товарищи прокурора, а также по одному товарищу прокурора в каждом подведомственном уезде (участке). На них возлагалось осуществление надзора за следствием, поддержка государственного обвинения в суде и надзор за исполнением приговоров. Предварительное следствие по делам вели судебные следователи. Судебные следователи, считаясь членами окружного суда, состояли в назначенных для каждого из них участках. Была введена должность судебного следователя по особо важным делам. При окружном суде находились: канцелярия, судебные приставы, кандидаты на должности по судебному ведомству, нотариусы. Функции по исполнению судебных решений были возложены на судебных приставов. 

После Великой Октябрьской социалистической революции 1917 года Декретами о суде № 1, № 2,  принятыми Советом народных комиссаров, упразднялись все суды кроме местных, которым были переданы дела мировой подсудности, то есть незначительные. 30 ноября 1918 г. ВЦИК было принято Положение о народном суде РСФСР, согласно которому на всей территории республики учреждался единый народный суд, рассматривающий все уголовные и гражданские дела, был закреплен принцип сменяемости судей, участия народных заседателей, и порядок их избрания.  

За судовими статутами 1864 р. запроваджувалась адвокатура. Адвокати поділялися на присяжних повірених, які здійснювали представництво в цивільних і захист у кримінальних справах в усіх судових установах, і приватних повірених, що мали право діяльності лише в тих судах, де вони були приписані. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й держави. 

Кандидати в присяжні повірені повинні були мати вищу юридичну освіту й стаж практичної судової діяльності не менше 5 років. При округах судових палат створювалися Ради присяжних повірених — корпоративні об’єднання, які регулювали питання прийняття у присяжні повірені, здійснювали нагляд за дотриманням законності в їхній діяльності та ін. 

Вимоги до приватних повірених були значно меншими. Вони мали скласти відповідний іспит в окружному суді або судовій палаті, бути не молодшими 18 років. 

Саме завдяки наполегливості суспільної думки того часу про неможливість заперечувати принципове значення адвокатури та ігнорувати принцип змагальності процесу судопровадження, зазначений правозахисний інститут в Російський імперії, до складу якої входила і Україна, за пропозицією нашого земляка з Харківщини Сергія Івановича Зарудного все ж таки був впроваджений введенням в дію Судової реформи царської Росії 1864 року. Тоді в Російський імперії згідно „Положення про введення в дію Судових Статутів” від 19 жовтня 1865 року був введений інститут присяжної адвокатури, за якою адвокати поділялися на дві категорії: присяжних і приватних повірених («присяжні» тому, що цими повіреними приймалася Присяга, отже по-суті сьогодні кожен з адвокатів України, як такий, що вже прийняв Присягу адвоката України, є присяжним), а на базі судових округів були утворені незалежні органи їх самоврядування. Таке самоврядування здійснювалося за територіальним принципом шляхом обрання адвокатами відповідного судового округу самоврядного органу адвокатів - Ради присяжних повірених, що здійснювала адміністративну та дисциплінарну владу відносно адвокатів відповідного судового округу. Присяжними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу освіту та 5-річний стаж роботи секретарем сенату, судового чиновника чи помічника присяжного повіреного, на яких вони могли набути досвід провадження і вирішення судових справ на практиці. А приватними повіреними - громадяни, що досягли 18-річного віку, за винятком жінок, що здали іспит в окружному суді чи судовій палаті. На відміну від присяжних повірених, за участю яких зазвичай розглядалися судові справи в судових округах, приватні повірені могли брати участь лише в тих окружних судах, до яких вони були приписані. 

При цьому зазначені незалежні правозахисні утворення в короткий строк набрали значного авторитету в суспільстві. А якісний склад самих захисників зростав разом із зростанням кількісного складу повірених та їх помічників. Однак зі збільшенням виправдовувальних вироків у відомих на той час справах, зростало занепокоєння царської влади відносно діяльності цього незалежного правозахисного інституту. Внаслідок чого вже в 1875 році було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних і про передачу контрольних функцій Рад присяжних окружним судам. Згодом Міністру юстиції було надано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, на його суб'єктивну думку, не були гідні цього звання. За царськими антисемітськими Указами від 8 листопада 1889 року обмежено, а з 12 березня 1912 року - взагалі заборонено прийняття осіб єврейської національності до складу адвокатури. Тому становлення в Україні інституту присяжних та приватних повірених проходило повільніше, ніж в Росії. Судова реформа 1864 року, не зважаючи на те, що до 1917 року в Україні існувало лише три округи судових палат - Харківський, Київський та Одеський - де були сформовані та діяли Ради присяжних повірених, в Україні, забезпечувала інституту присяжних повірених статус незалежного від державної влади правозахисного органу. Саме цей статус впливав на рівень якісного відправлення правосуддя та рішення присяжних засідателів про виправдання підзахисних. Тим самим по мірі зростання авторитету інституту присяжних в очах громадян зростала і віра суспільства в правосуддя. [5, с.247] 

З прийняттям у 1864 році «Судових статутів» реорганізувався інститут прокуратури за французьким зразком і набув характеру органу карного переслідування і державного обвинувачення перед судом нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув'язнення.